І все таки настане день – і ластівки повернуться додому

Фото Вікторії Грибко

      Про тяжку долю внутрішньо переміщених осіб зі Сходу України відзнятий не один фільм, написана не одна книга, поставлена не одна вистава.
Здавалося б, все, що можна було сказати, уже сказано, та чомусь ця тема й досі залишається актуальною.

      Учора в актовій залі Національного університету «Запорізька політехніка» відбулася вистава «Коли ластівки повернуться додому», організована театральною студією «Купе № 5» в межах проекту по відновленню миру та діалогу внутрішньо переміщених жінок «Голос жінки має силу 2019». Режисерка – Світлана Черних – обрала доволі цікавий і неординарний формат для спектаклю: вона вирішила розказати глядачу історії трьох жінок-переселенок, які назавжди змінили їхні життя.  

                                                    Фото Вікторії Грибко

      Тільки-но піднялася завіса – на сцені з’являються три жінки, вдягнені в темні халати. У кожної є своя життєва історія, якою хочеться поділитися з глядачем. Героїні почергово розповідають про своє минуле – той час, коли щоранку сяяло сонце, бігали та сміялися діти, а щовесни до їхніх домівок прилітали ластівки. У всіх трьох жінок є великі плани на майбутнє: перша хоче відкрити швацьку майстерню, друга мріє придбати будинок, а остання героїня прагне вилікувати десятирічну доньку, якій поставили діагноз ДЦП. І коли їм залишається зробити останні кроки на шляху до своєї мрії, трапляється найстрашніше, що може бути в житті, – розгортаються бойові дії на Сході країни. Їм доводиться виїздити з окупованих територій і починати все спочатку.

 Фото Вікторії Грибко

      Важко зрозуміти, переосмислити, відчути себе на місці тієї людини, яка вимушено покинула рідний край заради майбутнього. Найжахливіше, на мою думку, це те, що в людей, особливо маленьких дітей, назавжди залишаються страхи. Коли ти чуєш грюкіт чи постріл – одразу шукаєш місце, де тебе ніколи не знайдуть. Тепер тебе не будуть радувати яскраві іскри феєрверку, тепер – це твій довічний жахливий сон. 
     
     Варто відзначити, що сценічне оформлення насичене багатою символікою. Вирвані з коренем квіти, які героїні саджають у нові горщики, символізують продовження життя, скинуті темні халати – позбавлення від минулих страхів і страждань, яскраві кольорові сукні – віра у світле майбутнє.

                                                           Фото Вікторії Грибко

     
     Що мене зачепило найбільше, так це зворушливий момент у фіналі вистави, коли актриса зустрічається зі своєю героїнею. Тоді мене переповнювало одразу декілька емоцій: біль за пережиту історію, радість за налагоджене життя переселенки і страх за те, що така жахлива доля може спіткати кожного з нас. Лише в той момент я зрозуміла, що на сцені не реальні герої, які розповідають про своє знівечене життя, а звичайні актриси, які грають свої ролі. Вони повністю вжилися в образи, відтворили історії до найменших деталей, місцями на їхніх очах виступали сльози. Навряд чи це були награні емоції, бо сльози може вичавити з себе навіть заслужений артист, а от змусити глядачів пропустити через себе увесь той біль і зафіксувати його не на хвилину, а на декілька годин – лише професіонал.

                                                                            Фото Вікторії Грибко

      «Коли ластівки повернуться додому» – яскравий приклад нескореності жінки життєвим обставинам. Якщо хтось і вважає жінку слабкою статтю, яка має сидіти вдома і мовчки виконувати свої обов’язки, то нехай спробує пробігти під обстрілами літаків з малими дітьми, знайти притулок у новому місті, здійснити найзаповітнішу мрію і залишитися при цьому оптимістом. Я в захваті від переглянутої вистави, оскільки зараз у театрах фактично не ставлять спектаклі, засновані на реальних подіях.  Сподіваюся, що героїні історій – ті «три ластівки», які зараз перебувають у чужих містах, – нарешті повернуться до рідних домівок і назавжди забудуть таке страшне слово – війна.